Те, що суто український кінофестиваль «Відкрита ніч», який проходить у Києві, набирає обертів, не може не тішити. Постійній зацікавленості до цього абсолютно маргінального фестивалю можуть подивуватися та й позаздрити більш імениті (розкручені) кінофоруми.

Маргінальність «Відкритої ночі» декларувалася засновниками, а це, насамперед, наш живий класик кіно - Михайло Іллєнко, чи не з самого початку. Прикиньте самі: кінофестиваль суто український, національний, україномовний; рівні можливості кіно та відеовиробництва, взагалі, бодай чогось, що твориться у цій сфері в Україні; ліміт показу конкурсних робіт (до 30 хв), дивні номінації - "одного кадру", наприклад; відсутність пристосованого приміщення (традиційно фестиваль проходить на оглядовому майданчику біля «будинку Річарда» на Андріївському узвозі), і тривалість фестивалю - всього один день, вірніше, ніч. Ось далеко не повний перелік маргінальних компонентів, з якими цей кінофестиваль розпочав і, на диво, активно продовжує своє існування. Подібний, як сьогодні кажуть, іміджевий набір, у кіновиробників зі здоровим глуздом міг би викликати лише співчуття, з огляду на абсолютну приреченість такого, за перепрошенням, кінофоруму. Та не все так просто у нашому датському королівстві. Ніяким чином не зазіхаючи на поглиблений аналіз стану сучасної української кінематографії, хочеться обмежитися реплікою про цьогорічну «Відкриту ніч. Дубль 12». Автор був посеред тих фанатів кіно, хто товкся і мерз на Андріївському узвозі в ніч з 28 на 29 червня 2008 року.