Кіно в Україні є. Працюють цікаві режисери, професійні оператори. Повільно, але ж з`являються актори, котрі навчилися відрізняти гру на сцені від гри на знімальному майданчику. Продюсери генерують ідеї та знаходять гроші, фільми виходять на кіноекрани рідше, на телевізійні - частіше; мають успіх або провалюються. Навіть криза підтверджує: раз виробництво фільмів в Україні майже зупинилося, значить, у нас воно таки було. Словом, усе, як у людей. За винятком трьох, як на нашу думку, характерних саме для українського кіновиробництва моментів. 



Перший: сучасні українські фільми принципово ігнорують вітчизняні кінокритики, як маститі, так і початківці. Єдиний виняток - стрічки живих класиків Кіри Муратової та Романа Балаяна, на них ще звертають увагу в кінематографічних оглядах. Кінороботи ж молодих режисерів, які також є результатом праці професійних колективів, просто не помічаються. Ці стрічки не стають предметом обговорення за межами вузького кола власне виробників кіно і не викликають дискусій у ЗМІ.



Другий: коло виробників кіно видається замкненим для широкого загалу кіноглядачів. Публічні презентації початку чи завершення чергових проектів - швидше винятки, ніж правила. Спілка кінематографістів наразі проявляє себе лише скандалами з переділом майна і вимогами від держави розвивати національне кіновиробництво. Комерційні продакшн-студії та компанії публічно не скаржаться і нічого від держави не вимагають. При цьому їхня робота, не дивлячись на те, що кіно належить до складової індустрії розваг, лишається без широкого інформаційного супроводу і, відповідно, перебуває осторонь українського культурного контексту.



Третій: відзняте в Україні сучасне кіно взагалі вважається не українським! А раз так, то нема про що й говорити. Погодьтеся, ситуація парадоксальна і унікальна. В Росії знімається російське кіно, в США - американське, у Польщі - польське, у Фінляндії - фінське, а в Україні кіно хоч і знімається, проте ідентифікації із невідомих причин не підлягає.



Для того, аби розібратися в ситуації і спробувати визначити, чиє ж саме кіно знімали, знімають і зніматимуть в Україні, «Телекритика» звернулася до всіх, хто знімає в державі кіно ‑ передусім йдеться про продюсерів і керівників продакшн-студій, ‑ із проханням дати відповіді на типові закиди небайдужих глядачів.



Дуже хочеться вірити, що думка керівництва компаній Star Меdіа, «Інтер Медіа» та «Студії Байрак», які з різних причин відмовилися брати участь у опитуванні, обов`язково прозвучить, і відсутність цих та інших поважних структур серед респондентів - лише прикре непорозуміння. На поставлені запитання відповіли директор FILM UA Production Сергій АНТОНОВ, генеральний продюсер продакшн-компанії «Нова Студія» Ірина ЗАРЯ, сценарист і продюсер («Помаранчеве небо», «Ілюзія страху») Юрій БУТУСОВ, генеральний продюсер компанії «ПРО-ТВ» Віктор ПРИХОДЬКО, генеральний продюсер кінокомпанії SOTA Cinema Group Олег КОХАН та генеральний директор компанії Fresh Production UA Олег ЩЕРБИНА.

На запитання, чи доводилося чути на свою адресу закиди стосовно того, що фільми, які знімають респонденти - не українські, коротко і ствердно відповіли практично всі.



При цьому Олег Кохан зазначає: «Якщо гаяти час на відповіді таким критикам, не залишиться часу знімати кіно. На мій погляд, ця проблема артикулюється занадто часто і є штучною. Можливо, щоби відволікати увагу від речей більш важливих для суспільства і кіноіндустрії, ніж мовне питання. Ми маємо пройти певний еволюційний період, це закон розвитку».



Віктор Приходько уточнює: «Якщо мова - головна ознака національної приналежності фільму, тоді «За двома зайцями», «В бій ідуть одні «старики» та «Польоти уві сні та наяву», на думку опонентів - не українські фільми. Ну, то й Гоголь з ними!»



Щоправда, пан Приходько не враховує суспільно-політичний устрій, в якому перебувала наша країна в часи, коли ці чудові стрічки знімалися: 1960 - 1980 роки, коли про фільм мовою «титульної нації» майже ніколи не йшлося.



Хоча були винятки: стрічки студії ім. Довженка «Високий перевал», «Провал операції «Велика Ведмедиця» та інші бойовики, де, за сюжетом, НКВС перемагала бандерівців, мали українські версії і саме вони виходили в кіно- і телепрокат. Проте сьогодні цих стрічок, як і «Думу про Ковпака», не показують із причин, що навряд чи треба пояснювати. Але ці факти можна хіба що протиставити твердженню Ірини Зарі: «На жаль, знімати кіно виключно для українського ринку поки що економічно невигідно». Може, справа у відсутності спроб вивчати саме внутрішній ринок?

Виявляється, наших респондентів у цілому не ображають закиди в «неукраїнськості» їхнього кінопродукту. Найбільш розлого пояснив ситуацію Сергій Антонов: «Ми приватна компанія і робимо те, що вважаемо доцільним. Є велика різниця між українським кіновиробництвом та українським (національним) кіно. Ми займаємося саме кіновиробництвом».



Віктор Приходько та Юрій Бутусов готові до дискусій на будь-яку професійну тему і хочуть бачити її конструктивною, тоді як фразами типу «Ви знімаєте вороже кіно!» жбурляються лише некомпетентні особи, не знайомі з особливостями вітчизняного кіновиробництва. Олег Кохан вважає питання «українське - не українське» не образливим, а швидше маніпулятивним: так говорять ті, в кого нема бажання сказати щось про сценарій, режисуру, акторську гру тощо.



Відповідь Олега Щербини з цього приводу можна вважати узагальнюючою: «Українське кіно - це не обов'язково кіно про Україну, ‑ говорить він. ‑ Але це фільми, зняті українськими режисерами на вітчизняних потужностях за участі наших акторів. Тому так само, як українські спортсмени, виступаючи за інші країни, не перестають бути українцями, наше кіно є абсолютно українським. І якщо воно користується попитом за кордоном, то, швидше, варто пишатися тим, що Україна є гідним конкурентом виробникам із інших країн, аніж сперечатися щодо його «українськості».



А ось Ірину Зарю прикро зачіпає ситуація, коли в Україні, на відміну від Росії, «важко, майже неможливо зняти комерційно успішне кіно для внутрішнього ринку».

Тут напрошується лише один висновок: українському кіно потрібні, перш за все, кінокритики. Злі й добрі, аматори та фахівці, які би критикували чи хвалили сам фільм, а не робили висновки лише на основі мови. Ну і, кінець кінцем, просто не лінувалися дивитися це кіно. На тих, хто дозволяє собі конструктивні зауваження на основі побаченого, виробники не ображаються.

Запитання «Чи згодні ви з тим, що причина, через яку ваші фільми не вважають українськими, - навіть не російські актори, а російська мова?» нарешті пожвавило опитування.



З одного боку, майже всі однозначно сказали: «Так, це правда». Виняток - Олег Щербина, який із подібним твердженням категорично не згоден і розширює тему дискусії: «Що в такому разі робити з письменниками, які творили російською, але весь світ знає їх як видатних українців? Згадаймо хоча б Миколу Гоголя або Тараса Шевченка... Насправді ані мова, ані національність акторів не мають стосунку до сутності проблеми. Можливо, наші фільми можуть не сприйматися кимось як українські через те, що в кадрі немає впізнаваних вітчизняних реалій - але тоді давайте знову ж таки визначимося з критеріями «українськості», а потім будемо про це говорити». Однак пан Щербина згоден: головне - навіть не українська мова, а українські реалії. Ну не вважати ж україномовних «Піратів Карибського моря» українцями...



Проте далі почалися варіації та роздуми на задану тему. Віктор Приходько говорить: «У такому разі два останні голлівудські блокбастери Мела Гібсона («Страсті Христові» та «Апокаліпто») не американські. Тому що один знятий в Ізраїлі арамейською, інший - мовою майя. А як визначити національність фільмів Чарлі Чапліна, вони ж німі? Чаплін - взагалі англієць за паспортом, єврей за національністю, а знімав у Америці». Проте приклади не зовсім вдалі в плані дослідження мови як фактора впливу на «національність» фільму. Чаплін знімав свої звукові фільми в США англійською. Зазначені ж фільми Гібсона досліджували певний пласт не-американської культури, тож використання іншої мови логічне і зрозуміле. Тоді як в сучасних вітчизняних, тобто знятих в Україні, «мувіз» доцільність використання саме російської мови під питанням.



Відповідь Сергія Антонова більш толерантна: «Скорше це сприйняття пересічного глядача. Професіонали мають відрізняти кіно не тільки за мовними ознаками».



Цю думку розвиває Олег Кохан: «Якщо фільм вироблений в Україні і українським режисером - для всього світу він представляє культуру української держави. А якою мовою говорять герої - право творців обирати. І якщо сьогодні ми поставимо питання, що твір має бути виключно українською, завтра ми будемо сперечатися про національну приналежність гоголів та булгакових сьогодення. Але для глядача в Україні фільми мають бути обов`язково доступними в україномовній версії».



Юрій Бутусов радить тим, кого цікавлять критерії визначення національного кіно, ознайомитися з «іноземною практикою, іноземним та національним законодавством та з відповідними європейськими хартіями».



А ось Ірина Заря несподівано категорична. В усьому винні... сценаристи. Виявляється, вони «пишуть, відразу орієнтуючись на російський ринок». Але ж сценарист пише те, що продюсер купує! Виходить, тут швидше вимоги не ринку, а виробника, в нашому випадку - українського...

Ми з`ясували, що всі наші респонденти постійно чують звинувачення в тому, що їхнє кіно не українське. Дізналися, що їх це якщо не ображає, то як мінімум бентежить і непокоїть. Проте повністю орієнтуватися на потреби внутрішнього глядача, вимагати від сценаристів історій про українське життя і робити, крім російської, ще й українську версію фільму хоча б для того, аби заткнути роти некомпетентним опонентам, готові не всі українські виробники кіно.



Наприклад, Олег Щербина обома руками за: «Ми не лише готові працювати для внутрішнього ринку, а навіть дуже у цьому зацікавлені, - говорить він та при цьому додає, ‑ заважає нам відсутність замовників на цю продукцію. Кіновиробництво - це дуже витратна справа, і вкладати у це великі кошти, не маючи конкретного замовника, ми, на жаль, зараз не можемо собі дозволити».



Сергій Антонов не бачить потреби взагалі комусь щось доводити, хоча теж говорить насамперед про економіку, а не про ідеологію. «Мовний простір ‑ це справа телебачення. Ми виробляємо продукт тією мовою,, на яку є попит. Якщо нам будуть замовляти продукт на хінді, то ми будемо його виробляти. Але не станемо індійським кіновиробником. Кожен наш кінопродукт вироблений з урахуванням технічної можливості дублювання на будь-яку мову. Якщо від партнерів-телеканалів надійде відповідне замовлення, і вони будуть готові це фінансувати, ми зможемо змінити мову продукту якнайшвидше». Його думку повністю поділяє Ірина Заря.



А ось Віктор Приходько більш категоричний: «Українське дублювання фільму - справа телеканалу чи прокатника. Кому треба - той нехай робить».



Натомість деякі респонденти говорять про свої реальні кроки, котрі почасти заперечують думку колег. «Не вважаю, що мовна проблема зараз має хоча б мінімальне значення для сьогодення українського кіновиробництва. Але україномовну версію фільму «Ілюзія страху», який я мав честь продюсувати, компанія «Аврора» випустила в прокат на 30 кінокопіях», ‑ розповідає Юрій Бутусов. Тоді як Олег Кохан переконаний: «Кожен вітчизняний виробник кінопродукту має розуміти, що він робить фільм для національного глядача. Нам ніщо не заважає робити українські версії картин».



Опустимо результати касових зборів тієї ж «Ілюзії страху» і суперечливе сприйняття цієї стрічки. Маємо дві ситуації, які взаємовиключають одна одну. Можна чекати, яку мову замовить телеканал-покупець, і так само можна вийти на ринок із двомовною пропозицією, аби глядач справді вибрав та - увага! - заплатив за можливість чути ту чи іншу мову. Звісно, для цього мови мусять бути в рівних умовах. Ну і, звичайно, телевізійний прокат відрізняється від кінопрокату, вимоги до показів інші.

Справді, пан Приходько правий: колись кінематограф був Великим Німим. Але ми так ретельно зупиняємося на мовному питанні саме тому, що респонденти погодилися: мова - реальний, хоча й малоприємний камінь спотикання у справі національного визначення кіно, яке виробляється в Україні. Між тим, мова - дійсно далеко не головний критерій якості.



Наше наступне запитання звучало так: «Чи вважаєте ви, що у випадку, коли в Україні показують україномовну версію, а в Росії - російськомовну, фільм/серіал вашого виробництва втратить рейтинги? Якщо втратить - то де, в Україні чи в Росії?»



Переважна більшість респондентів саме це питання назвало найбільш некоректним. Олег Щербина взагалі порадив запитати про це відповідні служби телеканалів. Проте відповіді і тут виявилися майже одностайними: якість понад усе, тільки про неї треба дбати.



«Фільм Андрія Дончика за українським класичним твором Франка «Украдене щастя» з гарними рейтингами був показаний на російському телебаченні», ‑ нагадав Олег Кохан.



Юрій Бутусов визнав: «Мова для фінансового результату прокату в Україні має невелике значення в тому разі, якщо кіно має комерційний потенціал для кіноаудиторії та є можливість провести потужну інтегровану маркетингову кампанію. Але зараз кіноринок в Україні має такі мізерні обсяги, що обговорювати мовне питання - це ніби перевіряти якість педикюру у хворого в реанімації. Кіно будується на прагматичній базі».



Тобто, якщо сформувати ринок і грамотно просувати продукт, можна не зважати не лише на мову, а й часом на якість продукту. Адже кіно - це для вас, критики! - товар, який треба продати.



Про якість як головний критерій говорить і Сергій Антонов: «Якщо фільм вироблено російською мовою та він якісно дубльований на українську, його з легкістю можна показувати в Україні. Але якісне дублювання коштує достатньо дорого. Я не бачу сьогодні сенсу для телеканалів витрачати на це гроші. Озвучення коштує значно дешевше. Але російськомовний продукт із українським озвученням виглядає не дуже добре. Декілька разів я спостерігав такі спроби. Дивитися неможливо. Дві споріднені для більшості глядачів мови заважають одна одній і звучать дивно».



Від поганого дубляжу чи озвучки фільм утрачає, говорить Ірина Заря. Віктор Приходько доповнює: «Наш серіал «Повернення Мухтара» на каналі «1+1» почали дублювати українською. Роблять це непрофесійно, бездарно. Рейтинги помітно впали. А в Росії «Мухтар» іде далі добре».



Проте, на нашу думку, подібна ситуація несприйняття склалася через те, що від самого початку ці та інші стрічки йшли в російській версії. Дублювати українською те, що ти вже бачив російською - таки дивно. Але якщо за десять років тим глядачам, хто ніколи не бачив історії про Штірліца мовою оригіналу, показати її в українському дублюванні, про яке багато писали, це буде сприйматися не так дико. Адже серіал, можливо, ідеологічно суперечливий, проте абсолютно якісний та успішний.



Очевидно, ті українські фільми, які вже йшли російською, не треба дублювати та озвучувати українською. І, мабуть, так само очевидно: нові фільми і серіали, вироблені нашими студіями, все ж таки варто спробувати якісно (якісно - ключове слово) дублювати для показу в Україні. Натомість російські фільми і серіали навряд чи треба навіть титрувати...

До ринку готові, був би ринок

Нарешті на запитання: «Чи готові ви знімати фільм/серіал для внутрішнього українського ринку на українському матеріалі українською мовою?» більшість респондентів відповіли: «Жодних проблем». Але з необхідною обмовкою: аби було замовлення. 



«Ми продакшн-компанія. Буде замовлення та фінансування ‑ будемо знімати на будь-якій мові: українській, російській, англійській, китайській і т.д. Ми займаємося бізнесом. Хто платить, той і замовляє, у тому числі і мову продукта», ‑ відповідає Сергій Антонов.



Його думку поділяє і Олег Щербина: «Треба говорити не про небажання виробників знімати фільми на українському матеріалі українською, а про практичну відсутність замовників на цю продукцію. Гадаю, більшість продакшнів, зокрема і Fresh Production UA, з великим задоволенням візьмуться за виробництво фільмів про Україну українською мовою ‑ за наявності замовника і належного фінансування». На відсутність ринкових механізмів нарікає і Юрій Бутусов.



Ірина Заря і Віктор Приходько мають великі сумніви в рентабельності такого кінопродукту сьогодні. Хоча знову ж таки повертаємося до економіки: якщо українські канали зроблять відповідне замовлення - чому б ні? Правда, пані Заря об'єктивно оцінює фінансові потужності навіть найбільших українських каналів і ринок телереклами в Україні, а пан Приходько чомусь вважає: український матеріал, як і українська мова, - потреба лише Секретаріату президента і української діаспори.



Ось про що не готові говорити респонденти, так це про жанри. Справедливо: нема ринку - нема структуризації. Відповідно, не вивчається жанрове розмаїття. Хоча Олег Кохан все ж таки думає в цьому напрямку: «Кожен проект має для нас бути суттєвим. Зараз у нас в розробці є сценарії історичних драм за українською класикою та творами сучасних авторів, і зніматися вони будуть мовою оригіналу. Якщо з`явиться цікавий для нас матеріал в інших жанрах, ми також будемо їх знімати, адже це основна мета справжньої вітчизняної кінокомпанії». Хоча критерій «цікавий для нас» дуже розмитий і нечіткий, як взагалі розмите поняття «цікавий - не цікавий».



Висновок із усього сказаного: в Україні нема кіно для внутрішнього ринку не тому, що цього не хочуть виробники, а через те, що не сформований ринок. Причому споживач є, він вдячний і, будемо відверті, байдужий до мови: про «своє» і про себе ми можемо дивитися і російською. Проте між споживачем і виробником є посередники: прокатники і телеканали. Це вони не хочуть формувати ринок, не бажають замовляти, купувати і розміщати в себе такий детектив чи мелодраму, дія якого відбувалася б у Києві, Харкові чи Львові. Значить, із наступними запитаннями будемо звертатися до телеканалів.