Щороку з державної скарбниці виділяються кошти на фінансування кіновиробництва. І щороку звіти про успішне освоєння цих бюджетних грошей приймаються без проблем. А з кожним наступним роком фінансування збільшується, про що Державна служба кінематографії та Міністерство культури і туризму України охоче інформують усіх, хто переймається проблемами розвитку вітчизняного кіновиробництва. Звіти, підписані документи, позитивні коментарі та розгорнуті інтерв’ю – є все, окрім, власне, кіно, знятого за бюджетні кошти. Ми його вперто не бачимо.

Чи хочемо ми його бачити – питання друге. Чи готові ми платити за можливість переглянути фільми, профінансовані державою, власні, тяжкою працею зароблені гривні – невідомо. Бо на міцність випробовуються поки що не пересічні глядачі, а режисери, котрі долають усі бюрократичні перешкоди, аудиторські перевірки про цільове використання коштів та звітування. І хоча такими речами режисер як творець не повинен займатися і перейматися, все одно реальність така, що саме режисер мусить пробивати власним лобом усі ці стіни.

Взяти хоча б ту прикру обставину, що держава майже ніколи не платить наперед. Режисер і продюсер все одно повинні шукати, хто дасть велику суму в борг під чесне слово, підкріплене лише паперами, які підтверджують отримання творцями бюджетних коштів. До того ж, залежати навіть від гарантованого державного фінансування означає регулярно переривати знімальний процес: прийшла частина грошей – знімаємо кіно, нема – зупиняємося і не знімаємо. Очевидно, за таким принципом працював відомий український режисер Микола Мащенко, сім (!) років знімаючи фільм «Богдан-Зиновій Хмельницький». Результату глядач теж не побачить: прем’єра 4 травня буде закритою, подальша прокатна доля стрічки невідома, а по телевізору її, ймовірно, далі будуть показувати на День Конституції, День Незалежності та День Злуки. Отже, до цілої низки названих раніше питань додається два об’єднавчих та найважливіших: кому і за яким принципом Держкіно виділяє бюджетні кошти на зйомки фільму і де це кіно потім, коли завершиться процес постпродакшну, можна буде подивитися.

Власне, аби спробувати з’ясувати це, «Кінофорум Україна» з особистої ініціативи генерального продюсера Андрія Різоля та за підтримки Служби кінематографії Міністерства культури і туризму України влаштували, як на мене, безпрецедентну акцію. В рамках V Київського міжнародного «Кінофоруму Україна» 25 квітня було організовано, проведено й обіцяно так тримати далі перше публічне обговорення нових кінопроектів, рішення про фінансування яких із держбюджету вже прийняте.

Виглядало це так. Режисер (по можливості – разом із продюсером) сідали на імпровізоване лобне місце, стисло викладали концепцію свого проекту, показували готовий матеріал, якщо він уже є, озвучували бюджет на акторський склад і вислуховували коментарі експертів. Які складалися – увага! – переважно з тих, хто працює в комерційному кіно та займається кінопрокатом. Таким чином, від самого початку пропонувалося поділити шкіру невбитого ведмедя – оцінити життєздатність кожної з не знятих іще стрічок. На суд експертів та журналістів пропонувалося чотири кінопроекти.

Тут змушений обмовитися: бюджетні гроші, виділені на кіно, не даються лише на повнометражне кіно. Теоретично на частину цих коштів можуть розраховувати студенти, котрі знімають курсові та дипломні роботи, документалісти, передбачене фінансування навіть дитячих фільмів та мультиків, якщо такі проекти знайдуться. Але тут обговорюються проекти, котрі (знову ж таки – теоретично) репрезентуватимуть нове сучасне українське прокатне кіно. На фестивалях його теж, у принципі, можна показувати, представляючи Україну як кінематографічну державу. Але заявлені бюджети досить серйозні, аби після всього орієнтуватися лише на обмежені фестивальні покази. Нарешті, фестивальне кіно не має, як на мене, нічого спільного з кінобізнесом, про який, зокрема, говорять на «Кінофорумі Україна». Подібні пояснення необхідні для того, аби далі було зрозуміло, чому представники кінобізнесу піддавали представлені проекти досить серйозній критиці саме з огляду на бюджет – озвучені суми більше придатні для успішної реалізації проектів жанрового кіно, авторське ж славне своєю принциповою малобюджетністю.

«Одного разу я прокинусь» Марини Кондратьєвої – фільм про режисера, якому не дають грошей на кіно, бо не вбачають у його проектах комерційної складової. У депресії режисер приходить до психоаналітика, який поводить себе трошки дивно. Під фінал з’ясовується, що психоаналітик хотів стати актором і грати в кіно, але не має такої можливості. Режисер бере лікаря на головну роль у своєму фільмі. У стрічці задіяні лише троє акторів, заявлений бюджет – 7 млн грн. ($1,4 млн).

«Анду» Валентина Васяновича – історія про потомственного проктолога, який хоче стати поетом, але працює психіатром, навіть потім потрапляє в лікарню. Головна тема фільму – проблеми самореалізації людини. Частину стрічки режисер, до речі – один із студентів Анджея Вайди, вже зняв… польською мовою, синхронний переклад діалогу робив сам просто в залі. Бюджет – $1,5 млн.

«Зона» Тараса Томенка – драма, яка переносить на у квітень-травень 1986 року, в перші тижні після аварії на ЧАЕС. Режисер і продюсер мають амбіції зробити загальнонаціональний проект. При цьому щиро пояснили: консультуються з Міністерством освіти з приводу цензури. Очевидно, аби чорнобильська трагедія не виглядала надто трагічно і шокуюче та не вплинула негативно на молоде покоління, вже виховане на пригодах черепашок-ніндзя, юних мутантів. Будуть задіяні переважно українські актори, бюджет – 18 млн гривень ($3,6 млн).

«Той, що пройшов крізь вогонь» Михайла Іллєнка – трагікомедія про українця, якого вважали загиблим під час Великої вітчизняної війни, але він вижив і навіть став вождем індіанського племені. В основу стрічки покладено реальну людську історію. Акторський склад невідомий, бюджет – 6 млн гривень ($1,2 млн). Але він не остаточний, бо режисер і продюсер мають намір знімати Америку в Америці, а не під Києвом. Графічне вирішення натурних зйомок не зменшить затрат.

Попри несхожість усіх заявок одразу помітно кілька тенденцій, які об’єднують кожен проект. Скажімо, Кондратьєва і Васянович написали сценарії самі, через те – очевидна нечіткість історії. «Я не розумію, про що ваша історія, – прямо сказав Марині Кондратьєвій генеральний продюсер компанії «Стар Медіа» Юрій Мінзянов. – Ви ж самі кажете, що не треба ускладнювати. І тут же говорите про мотиви Джойса, Кафки, апелюєте до китайської філософії». А Валентину Васяновичу вказали на помітні паралелі з польським абсурдистським кіно, популярним у 70-ті роки минулого століття. Зокрема, один із персонажів «Анду» хоче робити гроші на міжнародній торгівлі людськими та тваринними фекаліями. До того ж у представленому фрагменті зовсім відсутній ритм. «Там є ритм! – заперечив режисер. – Я вчився музиці, і думаю, що ритм там є!». А польські реалії, включно з пляшкою польської горілки, і польську мову, він пояснив тим, що дописував сценарій у Польщі.

У двох інших фільмах режисери виступають співавторами сценарію, а, скажімо, у стрічці Іллєнка крім нього самого ще троє сценаристів. Це трошки менше, ніж у фільму «Прорвемось!». Боюся, аби в Михайла Герасимовича не вийшов такий самий результат: в одній кімнаті важко вжитися двом драматургам, не кажучи все про чотирьох. Тим часом до «Зони» цілком логічне застереження – а чи не вийде в результаті щось схоже на «Аврору» Оксани Байрак, яка опустила тему Чорнобиля так низько, що всім іншим братися за неї як мінімум небезпечно: від звинувачень у поганому смаку просто не відбитися. Утім, на цьому проекті працює найбільш потужний сценарист – Валерій Мухріямов (Росія).

Кожен фільм має величезні проблеми з назвою. Це визнали всі, крім Марини Кондратьєвої, для якої важливіше, що актора-психоаналатика в її картині погодився грати російський актор та режисер Олександр Адабашьян. Решта режисерів зійшлися на тому, що поки залишать ці назви як робочі. Та саме з цього факту випливає фінальний висновок, якщо хочете – вирок: жоден із режисерів, який пробив собі бюджетне фінансування, не переймається подальшим просуванням своїх стрічок на ринок.

Керівник дистрибуторської компанії «Люксор» Єлизавета Плисконос побачила комерційну перспективу хіба що в фільмі Іллєнка. З нею погодився Юрій Мінзянов, та з обмовкою: цю історію ще треба красиво розповісти. Натомість коли директор найстарішого київського кінотеатру «Жовтень» Людмила Горделадзе запитала в Тараса Томенка, чи буде його фільм зрозумілий загальній аудиторії, режисер відверто відповів: «Я не розумію, що таке загальна аудиторія». Стрічка Васяновича про проктологів та перспективи торгівлі лайном могла би потішити якусь аудиторію, але теж не широку. Хоча помилкою буде сказати, що авторське некомерційне кіно показувати за гроші ніде. Той самий «Жовтень»і «Кінопанорама» переформатувалися під артхаус, і тепер мають свою вдячну сформовану цільову аудиторію. Тим не менше, Ігор Ставчанський, директор студії ім. Довженка, яка опікується фільмом Марини Кондратьєвої, був не менш відвертим, аніж режисер Томенко: «Дистрибуція, прокат – не мета проекту. Коштів на рекламу бюджет не виділяє. Студія надає ресурси, допомагає під час знімального періоду, але про касові збори ми зовсім не думаємо».

На цьому подальші розмови можна припинити. І побажати організаторам публічних слухань наступного разу зробити обговорення більш широким та приділити окремий час заслуховуванню творців заявлених стрічок про подальшу долю «бюджетного кіно». А Держкіно бажано пояснити, чому нікого не цікавить навіть не касовий збір, а елементарне представлення цього кіно в кінотеатрах на якихось спеціальних сеансах. Бо американські фільми, дубльовані російською, в комерційний прокат не допускаються. А з українськими, до того ж – профінансованими державою, що далі робити?