Каталог публікацій
Головна » Статті » Інтернет статті |
Кожного
разу фахівці у галузі кіномистецтва, обговорюючи кінопроцес в Україні,
наголошують, що задля ефективного розвитку українського кіна відсутнє належне
фінансування. З іншого боку в країні,
яка постійно перебуває в критичному економічному становищі буцімто є проблеми
нагальніші і важливіші. Україна потребує нових реформ, хоча перебуває в очікуванні змін уже не перше десятиліття, а
отже інвестувати у кіновиробництво, яке не завжди має комерційний ефект видається
надто обтяжливим тягарем для українського суспільства. Ті поодинокі українські фільми, що почасти з’являються
на екранах радше є заслугою окремих митців, які працюють всупереч загально-виробленій системі
кіноіндустрії. Звичайно для багатьох кіномитців простіше влитися у потужніший
кінопроцес сусідньої Росії, бо громадяни України звикли до екранної російської
мови, ба навіть більше не відчувають жодного
мовного дискомфорту, тому що мовчки поглинають чужі історії, теми,
проблеми. От і виходить, що ця давня звичка сьогодні формує попит на фільми "з
чужого барського плеча ” чи то ще відчуваючи ностальгію за радянською
дійсністю, чи то досі перебуваючи у полоні чужого трансформованого
світосприйняття, поступово втрачаючи потребу
у власній національній
ідентичності. А тому з легкістю
українські громадяни піддаються на
провокації, навіть впадають в порожні дискусії, відповідаючи на закиди
"шанувальників” всього українського про повнокровність української нації, про
її духовний потенціал і самобутність. Те, що не є очевидним для інших, не
повинно впливати на повноцінний розвиток
сучасної української культури і мистецтва у суспільстві, яке має давню історію, глибоке
національне коріння, традиції і мову, якою досі користуються, незважаючи на усі намагання
зробити її вторинною, провінційною. Дивно, що
сьогодні ми знову чуємо у медіа просторі тему провінційності української
культури, хоча однією з причин виникнення таких питань є існування української
нації поза екраном. Телебачення як
могутній інструмент впливу на свідомість громадян не відтворює життя звичайного
українця, мало зачіпає історію, не
розказує про майбутнє, зокрема у художніх фільмах. Так наче і справді українців
не існує. Яскравий тому приклад проект каналу СТБ під промовистою назвою "Наше
нове кіно”. Усі фільми демонструють
виключно російською мовою. Саме тому, коли бачиш знайоме місто на екрані, наприклад,
Львів і цілий фільм наповнений краєвидами міста, а герої грають абсолютно чужу, не властиву для
цієї місцевості історію, і виникає враження неповноцінності, бо справжнє життя
міста поза увагою. На
жаль, жодні постанови та укази кардинально ситуацію не змінять, бо раптом
широкий інтерес до української тематики не з’явиться ні з боку кінотворців, ні
тим паче з боку глядача. Занадто глибокою є
саме проблема кіноосвіти в Україні. Єдина кіношкола у Києві не знає
конкуренції, бореться за виживання, студентів заледве пускають до зношеної,
зазвичай старого зразка, кінотехніки. Випускники з радістю вливаються у потік російсько-української кіноіндустрії,
щоб залишитись у професії. Натомість у судньої Польщі існує декілька кіношкіл,
а питання якою мовою випускати фільми не виникає, при необхідності завжди можна
продублювати. Поява нової кіношколи на теренах України питання досить складне,
якщо глянути на проблему освіти в цілому. Як часто замислюємося над тим, що саме засіваємо у голови наших дітей, які цінності,
які знання? Чого чекати від майбутніх поколінь? З кожним роком збільшується
потік інформації, доповнюються,
переробляються шкільні програми. І якщо
ще вчора ми вивчали одну історію, то зі зміною політичної ситуації, сьогодні у
школярів можуть формуватися інші погляди на
наше минуле. Так повелося в
Україні, що досі єдиної думки на ці речі не існує. Такий підхід до навчання
лише провокує у майбутньому конфлікт поколінь, бо головним критерієм знань пост
радянської людини залишається гасло: " нас так учили ” і жодних компромісів,
жодного аналізу фактів, жодного намагання самостійно осмислити суперечливі теми,
щоб сформувати власні погляди і почуватися незалежним в інформаційному
просторі. Тому і виходить, що методи навчання при збільшеному навантаженні
залишаються ті самі, що і за часів радянської школи. Велика кількість учнів у
класах не сприяє високому рівню опанування матеріалу, а форми
навчання все частіше стають причиною браку мотивації у прагненні до знань.
Таким чином ще більше вкорінюється система домашнього навчання, репетиторство,
яке спрямоване на освоєння окремого курсу знань необхідного для вступу у вищі
навчальні заклади. Як наслідок замість гармонійного розвитку особистості і далі
плекаємо споживацький характер взаємовідносин у суспільстві. Не можна сказати, що в освітній сфері ситуація вельми критична і жодних спроб покращити
навчальний процес немає. Україна,
прагнучи інтеграції з Європейським Союзом, потрохи опановує досвід сусідніх країн в освітній сфері. Недаремно у європейських країнах мистецька
освіта є невід’ємною складовою загального навчального процесу і посідає чільне
місце у реформуванні та розвитку освіти загалом. Мистецтво активізує творчий потенціал, сприяє
розвитку гармонійної особистості, виховує естетичний смак, формує етичні засади
– це все, без чого сьогодні не може
обійтися жодне громадянське суспільство. Адже творчість має унікальну здатність
– постійно перебувати у пошуку,
експериментувати, несподівано проявлятися у
різних формах, розвивати здібності, закладені природою, впливати на
довколишнє середовище, змінювати світ і оточення,
пізнавати внутрішні глибини людської душі. Тому, наприклад, у школах Швеції до
загально-освітньої програми обов’язково залучають предмети мистецького
спрямування: візуальні мистецтва, танець, музика, літературно-драматичне
мистецтво та медіа освіту. " Про ефективність мистецької освіти у
Швеції може свідчити той факт, що впродовж останнього десятиліття ця країна
стала одним із значних експортерів творів мистецтва: музичного, театрального,
літературного, кіно, моди та дизайну” [ 1]. У школах США, Канади, Великої Британії
запроваджена система інтегрованих курсів з естетичним компонентом, який охоплює
різні предмети, а не тільки мистецтво. Кожна країна по-різному визначає приорітетні завдання і цілі освіти у навчанні та вихованні
дітей, використовуючи різні форми і
методи, і виділяє значну кількість годин саме на мистецький напрямок освітньої галузі.
В Україні, якщо переглянути різні видання, теж є намагання запровадити подібні
мистецькі курси для загально-освітніх шкіл. Ведеться активний пошук можливостей
для втілення розробок авторських програм з мистецьких дисциплін як окремих
предметів, так і інтегрованих курсів. Проте
якщо сьогодні вводити програми мистецьких напрямків у школи, одразу постане
питання спеціалістів, які мають окрім педагогічної освіти ще й мистецьку
підготовку. Адже мистецтво і освіта давно існують як окремі галузі, навіть
підпорядковані різним міністерствам. " Особливо потворні прояви цього бар’єру
ми спостерігали в районних центрах, селах, де школярам забороняли ходити до
Будинків культури і брати участь в колективах художньої самодіяльності, а
працівників культури не допускали до роботи з дітьми у школах” [2]. Є ще один негативний бік
відокремленості мистецтва і освіти. Ми не думаємо
про те,
що інколи дитині доводиться робити складний вибір: чи повноцінне навчання, чи
творчість поза школою. Бо позашкільна освіта в Україні представлена окремими школами – художня,
музична, хореографічна і дає серйозну мистецьку підготовку, а разом з тим
вимагає відповідних результатів. Створюються ансамблі, групи, колективи, які
часто займаються концертно-фестивальною діяльністю, незважаючи на навчальний
процес. Таким чином втрачається зв’язок між обов’язковим вивченням необхідних
дисциплін і творчим життям учня. Якщо ж дитина
передумає, не витримає навантаження або не проявить відповідних здібностей і
вирішить, що їй необхідно спробувати зайнятися
іншим видом мистецтва, то в
такому випадку найчастіше дорогоцінний час буде втрачено. Є перепони, що не
дають змоги займатися одночасно різними видами мистецтва – це і вікові
обмеження, наприклад в 10 років починати вчитися грі на скрипці пізно, і
просторові, якщо школа знаходиться надто далеко від дому, і часові, подекуди
кількість занять охоплює майже увесь тиждень. Звісно, що трапляються настільки
обдаровані діти, що встигають скрізь і завжди, але це скоріше виняток, ніж
правило. Певною
альтернативою важкого вибору, а чим саме займатись після уроків, є синтез
мистецтв, де кожен незалежно від віку, може проявити свій талант, ставши
частиною творчого процесу. Розмаїття гуртків при Будинках творчості частково можуть задовольнити бажання водночас
охопити якомога більше видів мистецтв: фотографія, журналістика, моделювання,
театральне мистецтво тощо. Проте рідко можна зустріти студію, де б діти,
опановуючи різні види мистецтва, самостійно від початку появи першої ідеї до
фінального поєднання кадрів у цілісну картину,
створювали своє кіно. Не завжди проблема саме в коштах і хорошій технічній базі, а в умінні налагодити
творчий процес, навчити дітей працювати в команді, застосовуючи здобуті знання. Особливістю кінопроцесу є
здатність проникати у різні сфери життя, досліджувати, аналізувати, будувати свою
картину світу, відчувати природу речей, зрештою просто мислити. Ось, де
найповніше може проявитися зв’язок між освітою і різними видами мистецтв. Кіно,
як синтез мистецтв, є необхідною ланкою у побудові діалогу людини зі світом, у
розумінні тих процесів, які змушують кожного шукати своє місце і своє призначення
на землі. Не варто думати, що лише доросла
освічена людина-митець із сформованим світосприйняттям, із великим багажем
знань здатна творити кіно. Дітей, зокрема через їхню безпосередність, через
їхнє прагнення до всього нового, легко можна занурити у процес фільмування.
Завдяки такому популярному виду мистецтва, як кіно, дитина готова краще
вчитися, глибше проникати у матеріал, досліджувати, більше засвоювати і застосовувати свої уміння
та навички на практиці у реальному житті. І нещодавно з’явилась нагода переконатись
у цьому. У
2009 році за сприяння Львівського університету фізичної культури була
організована студія КіТ (кіно і театр) "На долоні”, що є відгалуженням ГО
"Кіновізія”. Учасниками стали діти віком від 8 до 11 років. Більшість
дітей з однієї школи, а тому добре знають
один одного. Проте виявилось, що не всі були готові працювати разом. І перші
заняття довелось спрямувати на формування колективу, з яким у майбутньому можна
було б втілювати ідеї. Через гру учасники краще пізнавали
один одного, вчилися спілкуватися, опановуючи основи акторської майстерності. Ми не ставили за мету навчити
дітей бути акторами, вміти красиво говорити і правильно поводитись на сцені,
радше шукали ті способи, які допомогли б дитині розкритися з середини, відчути
себе частиною єдиного творчого процесу. Використовували елементи тренінгу, який
запровадив у свій час видатний польський режисер Єжи Гротовський у своєму
театрі, що означає прислухатися до власного тіла та
голосу, шукати імпульси, які
йдуть з середини, взаємодіяти зі світом у просторі. Єжи Гротовський так висловлювався з
приводу навчання актора: "… у нашому театрі метод вишколу актора спрямований не
на те, щоб його чогось навчити, а до переборювання тих перешкод у процесі духовного
зростання, які може ставити йому організм ” [3]. Від акторства діти перейшли до
фотозйомки. Розташовували предмети у
просторі, будували композицію в кадрі. Так непомітно діти почали створювати
свої перші кадри, а згодом з’явилися і перші історії в картинках, перші тексти
і перші спроби перенести первісний задум на екран. Отак, експериментуючи, діти
почали творити своє кіно: коротке, просте, але своє. Спостерігаючи за роботою у групі, нашим
завданням стало фіксувати усі моменти, щоб сформувати програмні засади для
навчання інших дітей. Тепер, отриманий на практиці досвід,
спонукає нас рухатися вперед, шукати нові можливості для започаткування
кіношколи у Львові, прагнути професіоналізму, щоб нарешті ми могли у
майбутньому говорити про наше нове кіно, яке б висвітлювало наше життя, маючи
на увазі насправді наше. Використані джерела. 1. Бойчук
О. Інтеграційні підходи до розвитку
музично-творчих здібностей школярів: Автореферат. – Тернопіль, - с.1 2. Національна
доктрина розвитку освіти України у XXI столітті: www. university.rherson.ua | |
Категорія: Інтернет статті | Додав: Lukretsiya (03.03.2011) | Автор: Олеся Новосад | |
Переглядів: 1480 | Рейтинг: 4.7/3 | |
Всього коментарів: 0 | |